Пляжний сезон в Одесі в умовах постійних тривог і загрози мін з моря
Курортна Одеса зустрічає на автовокзалі палючим сонцем. Перевіряємо прогноз погоди: +45 градусів за Цельсієм. За відчуттями — усі 100. Очевидно, через вологість, на порядок вищу за київську.
Без зволікань прямуємо до моря, в Аркадію. Місто видається повнолюдним, попри щоденні російські обстріли. Вистачає заторів — саме в цей період сюди приїжджають тисячі людей. Таксист Микола висаджує нас просто біля входу на Трасу здоров’я. Далі — пішки. Під таким сонцем важко йти навіть з гори. Утім шлях на пляж долають й інші відчайдухи: молодь, сім’ї з дітьми, старші люди — усі хочуть відпочити біля води.
Пляж в Аркадії розбито на невеликі зони, розділені пірсами. Спускаємося до одного. Біля сходів на стовпі красномовний напис: «КУПАТИСЯ ЗАБОРОНЕНО». Це попередження все ж формальне — за 50 метрів до берега лунає дитячий сміх, гримить музика. Підходимо ближче — на пляжі людей предосить. Типово одеська картина: частина людей засмагає, частина купається; курці й фанати холодних алкогольних напоїв теж на місці.
Багато закоханих пар: сидять на камінні біля берега, спілкуються, купаються, обіймаються, гуляють. Біля води бачимо хлопця, який самотньо під невеличкою парасолькою вдивляється у горизонт.
— Вітаю, пане! Не страшно купатися? Міни (хвилерізів на цьому пляжі немає. — LB.ua), кишкова паличка, аномальна спека… Напис про заборону купання не лякає?
— Не розумію, про що ви. Міни не прибиває до берегів, де купаються люди. Таких випадків майже немає. А якість води тут контролюють. Я приїхав до Одеси відпочити, тому сьогодні на пляжі. Атмосфера хороша, а від спеки рятує парасолька. Щодо напису про заборону купання… Думаю, що він тут з’явився задовго до повномасштабного вторгнення.... Скажу так: вода тепла, тому гріх не скупатися, — відповідає Нікіта.
— Ще б пак, тепла за такого палючого сонця, — думаю я і відразу ловлю спиною парасольку: якби не «перешкода», понесло б її на метрів 50 щонайменше. Парасолька — пані Катерині, яка на пляжі з чоловіком і маленькою дитиною.
— Ми вже шість років живемо в Одесі. Ось вирішили прийти відпочити вперше за понад два роки повномасштабного вторгнення. Раніше страшно було, а зараз ні. Як бачите, ми з дитиною, адже впевнені, що все безпечно. Кишкова паличка нас не лякає, вона була на наших пляжах і раніше. Це не пов’язано з війною.
— Наскільки повноцінний, за відчуттями, пляжний сезон в Одесі? Чи зменшилася кількість туристів?
— Знаєте, в Одесі взагалі кажуть, що на море тут ходять лише туристи. Такі, як ми — швидше виняток з правила. Якщо порівнювати із сезонами до 2022-го, то людей, звісно, менше, але не настільки, щоб це сильно відчувалося.
Обійшовши весь берег Аркадії, не зустрічаємо жодного продавця цукрової кукурудзи, медової пахлави тощо. Згодом туристи підтвердять, що цьогоріч на пляжі не продають смаколиків. Можливо, через аномальну спеку.
Починаєш їх розуміти, коли доводиться підійматися. Здається, що гаряче повітря перетворюється на кисіль, що уповільнює кожен крок. За хвилин п’ять дороги починає боліти голова, хоч вона й прикрита кашкетом. Найкраще рішення — перепочити в одному з прибережних закладів. Наприклад, у кафе «Крим». Біля автентичних воріт нас зустрічає привітна адміністраторка, попереджає, що через знеструмлення оплата можлива лише готівкою. Якщо не маєте, то можна перекусити в одному з закладів обабіч дороги з пляжу.
Безпосередньо на Трасі (дійшли!) помічаємо чоловіка спортивної статури, який копирсається в багажнику машини. За мить він дістає інвалідний візок, складає його, котить до переднього пасажирського сидіння. Там ще один чоловік, судячи з вбрання — ветеран, він спритно вмощується у візку. Трафік машин і відсутність переходу змушують понервувати. Але вмить усі авто зупиняються, дають дорогу ветеранові. Чоловіки спокійно перебираються на інший бік, до Траси здоров’я.
Наступна наша зупинка — Привоз.
На відомому одеському базарі вирує своє життя. Як і до великої війни, купити тут можна буквально все: від овочів — гуртом чи вроздріб — до м’яса, морепродуктів, молочки, сухофруктів, цукерок. Ціни, звісно, теж різні. Помітно, що на території рибного відділу зовсім мало людей. Це здається й не дивним, адже ми прийшли в обід, коли температура сягнула максимуму. Але одна продавчиня пояснює справжню причину неврожаю на людей. Виявляється, що головна зірка рибного відділу Світлана, яку ви могли бачити в соцмережах, поїхала на відпочинок…
Не більше людей у м’ясному та молочному відділах. Якщо в першому люд ще купує сало, вирізку та копченості, то до молочних продуктів не підходять. Надто вже екзотичний запах від сиру…
Найбільший попит, очікувано, на кавуни. Їх беруть так активно, що продавці буквально не мають і пари хвилин, щоб перевести подих. Особливо популярні херсонські.
— Торгуємо! Хоч людей меншає, але робота кипить. Як же можна обійти стороною Привоз, тим паче цьогоріч і ціни нижчі, і людей не так багато. Є чим дихати (якщо не заходити в молочний відділ. — LB.ua). Через війну частина людей поїхала, але частина й приїхала. Часто зустрічаємо переселенців з окупованих територій. Наш базар продовжує жити, Одеса живе. Не дочекаються! — наголошує продавчиня Олена, яка торгує кавунами по 15 гривень за кіло.
Олена пропонує кавуна безплатно, щоб «написали про Одесу хороші слова». Таких хабарів у журналістиці, певно, ще не було: усього 90 гривень — і головна ягода сезону вирушає разом з нами.
Виходимо з базару, аж саме під’їжджає таксист пан Валерій — окраса дня. Розмова з ним зав’язується, щойно минаємо спалене військове авто.
— Якби я спіймав тих недоумків, які це роблять, то навіть не знаю, що зробив би. Військові — це ж наше все, а вони палять їхні авто… Манкурти.
Валерій таксує, бо пенсії на життя не вистачає. Він — уособлення української Одеси. За півгодини розмови точно, навіть академічно пояснює, чому його рідне місто періодично отримує реноме москвофільського та чи виправдана така думка.
— Направду Одеса змінилася, — каже він. — За три роки повномасштабної війни наша молодь порозумнішала, і за цим приємно спостерігати. Звісно, проросійськи налаштовані є, але це переважно пенсіонери. Їм аби пенсії великі, а ціни маленькі. Так, частина людей втомилася, але, вибачте, я зараз кручу баранку лише завдяки хлопцям, які воюють на передовій.
Поки розмовляємо, на його очах проступають сльози.
— Знаєте, я частенько вожу військових, зокрема з лікарень і госпіталів. Один був без ноги. То йому керівник на минулій роботі пообіцяв купити спеціальний триколісний електроскутер, щоб міг нормально пересуватися й виконувати роботу, як до війни. Хоч би той шеф виконав обіцянку. Так і живемо.
Дорогою зупиняємося в заторі, Одесою шириться повітряна тривога.
— Ось про це я й кажу. Зараз тривога, а нам нікуди йти, бо ми стоїмо серед дороги! Доведеться вірити, що нас пронесе, поки ми робимо свою роботу. Дай боже, пронесе!