Другий рік поспіль Київ опиняється в топ-10 найгірших для життя міст світу за версією The Economist.
Проблеми столиці можна було б списати на війну, якби російські ракети та хаотична забудова не мали спільний вплив на Київ – вони роблять його некомфортним, небезпечним для ментального здоров’я та життя.
36-річний архітектор, дизайнер та міський планувальник Антон Герасимович досліджує, як на мозок людини впливає міське середовище, та звертається у своїй професії до азів нейробіології.
В інтерв’ю УП Антон розповідає про безпечні таємниці та сенсорну депривацію. Про парканізацію Києва та бетонізацію річок. Про виклики війни, блекаути та кліматичні зміни. А також про погляд іноземців на столицю України.
– Антоне, на якому поверсі ти живеш?
– На другому. До цього жив на восьмому.
– Тобто зараз твоєму мозку більш-менш комфортно і в тебе краща соціальна поведінка? Розкажи про це детальніше.
– (Усміхається). Є такий урбаніст Єн Ґейл, він чітко роз’яснює переваги життя на середніх поверхах з точки зору соціальної активності. А науковець Колін Еллард пояснює ці переваги з погляду нейробіології: мільйони років еволюції не пройшли дарма, людство раніше майже ніколи не жило вище дерев.
Якщо казати про соціальну поведінку, у нас є зв’язок з вулицею, людьми. Ми – "соціальні тварини". Бачити життя вулиці – великий плюс. Для багатьох таким плюсом є краєвиди з вікна на великій висоті. Але для стресостійкості, для здоров’я організму краще жити на п’ятому, шостому, максимум сьомому поверхах.
Згідно з дослідженням, яке описав у "Мові шаблонів" Кристофер Олександер, існує кореляція між частотою виходів на вулицю і висотністю. Що вище живеш, то рідше вийдеш, скажімо, в парк. Тобі банально ліньки, бо твій мозок намагається економити калорії.
– Як впливає міське середовище на наш мозок?
– Це багатошарова тема: починаючи від впливу зелені до освітлення. Нам, наприклад, потрібно більше дерев з високою розлогою кроною. Є теорія, що людина пішла з савани, тому мозку комфортні подібні пейзажі. Такі дерева дають тінь, а завдяки оголеному стовбуру – зоровий контакт з вулицею, міським середовищем. Це дає відчуття безпеки.
Ось я дивлюся зараз у вікно (кав’ярні – УП), і мене дуже засмучує парканізація Києва. Наш мозок сприймає паркани, що їх начебто встановлюють з міркувань безпеки, як додаткові бар’єри. Ми так влаштовані, що шукаємо захисту і шляхи відходу. Якщо є додатковий бар’єр, то може бути на один шлях відходу менше – це породжує стрес.
Паркани між дорогою та тротуарами я називаю "оградкамі". Так, вони необхідні, але точно не в усіх місцях. Є багато методів, як зробити вулицю безпечною, відкритою і дуже затишною.
– Що ще дозволяє вулицям бути комфортними на рівні підсвідомості?
– Мозку весь час потрібна інформація. Постійно вивчаючи все, що навколо нас, він кожні 5–6 секунд шукає щось нове. Прямі вулиці, проспекти не відкривають значущої, нової сенсорної інформації. Шлях, який простежується до горизонту, викликає нудьгу, втому. Він здається довгим.
Існує поняття "безпечна таємниця", про яке каже Ґейл. Вона є на вулицях звивистих, відкриває щось нове для мозку, захищає його від, так би мовити, сенсорної депривації. В цьому сенсі в Києві є хороші, цікаві місця на Подолі, в районі Золотих воріт або в районі Львівської площі.