Від козацьких шабель до поетичних рядків: концепт степу в українському світогляді

На тему степу як ментальності України мене надихнула стаття французького україніста Жана Маркаде. У статті про відмінність українських і російських авангардистів він говорить про те, що ментальність Росії лісова на відміну від степової, просторової ментальності України. Тобто це зовсім різні ментальності. Цікавий факт: Маркаде надихнув його вчитель — художник Андрієнко-Нечитайло родом з Херсонщини.

Я дійшов до висновку, що степ — це альфа й омега нашого мислення. В історії України він є найголовнішою ареною наших перемог і катастроф. Степова ментальність надихала великих митців у культурі й мистецтві: Малевича, Петрицького, Айвазовського, Богомазова. Про ці великі імена й поговоримо.

Анатоль Петрицький

Степ надихав художників різних напрямків: це і романтики, і реалісти, і сюрреалісти, і конструктивісти, і футуристи. Почнімо з прекрасної картини «Степ» великого українського сценографа Анатоля Петрицького.

Це декорація до балету «Тарас Бульба» Соловйова-Сєдого 1940 року. Декорація така яскрава й талановита, що викликала зливу оплесків, коли з’явилася. Думаю, якби Гоголь подивився на цю декорацію, то знову сказав би: «Ах, степи, как вы хороши». Гадаю, що це надихало б Шевченка, бо він сам був великим українським художником. У нього є рядки, присвячені українському степу:

І на гору високую

Виходжу, дивлюся.

І згадую Україну.

І згадать боюся.

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії,

Руді-руді, аж червоні,

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами.

Іван Айвазовський

Видатним степовиком був Айвазовський — син українських вірменів, який малював український степ з чумаками протягом свого довгого життя.

Степ Айвазовського часто межує з космосом, але на цю тему в нього є різні картини — наприклад, «Весілля українців у степу».

Казимир Малевич

Мама Малевича була етнічною українкою, яка стала полькою. А її син, етнічний поляк, став свідомим українцем на все життя. Він жив по українських селах до 17 років.

Перейдімо до картини, яка називається «Скаче червона кіннота». У дитинстві мама навчила маленького Казимира вишивати. Він зробив цю картину як своєрідне панно, але вершники там нагадують вишивку.

Перехід Малевича від степу до космосу (а степ — це теж своєрідний космос) стався за дуже цікавих обставин. Про це мені розповідав його знайомий, поет-футурист Василіск Гнідов. У 1914 році він виступав перед Малевичем з поемою «Поема кінця». Там не було жодного слова і жодної літери. Я подумав, що за цим теж стоїть степ. Адже степ — це велика пауза, інтервал.

Слухачі казали Гнідову: а почитайте «Поему кінця». Він каже: «Я не губився, підходив до рампи й осіняв усіх великим хрестом, мовляв, усі там будемо». А потім до нього підійшов Малевич і сказав, що тепер розуміє, з чого треба починати живопис — з великого нуля. І от Малевич зробив і чорний, і білий квадрат.

Михайль Семенко

Ще один поет-футурист, який надихався степом — Михайль Семенко. Наприклад, у нього є поезомалярство, тобто вірш, який і фонетично, і зорово справляє враження. Це як луна — нескінченна, степова.

Є в Семенка і більш конвенційний вірш про огром степу:

КОНДУКТОР

Багнеться бути

Кондуктором на товаровому потязі

В похмуру ніч

Темну ніч

Осінню дощову

Сидіти на тормозі

У кожусі

Зігнувшись і скупчившись

Дивитись у прірву рухливу

Про дні що минули

Що в серці зосталися

Ясними плямами

Про образи згадні

Заснулі у грудях навіки

Навіки

Мріять

Мріять

Вдивляючись в сутінь

Майк Йогансен

Майк Йогансен — великий романіст і поет. Він написав химерний роман «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію», у якому теж змальовано степ:

«Дуже широкий був степ, скрізь був степ — назвиш, навзбіч і навперед. Степ був як шайба надоколо них, круглий і безконечний. Ті, хто живуть в горах і в пагорбах, на високих берегах рік і в вогких лісах, тут, ідучи в вічному кільці, не побачили б степу. Його не було. Степ це те, чого немає. Немає ні гір, ні гаїв, ні озір. Є одна шалапутна шайба, над якою тремтить містична блискуча юга. Мовчки стенулися мідні кінці всесвітньої шайби, і по них, як по рейках, пішли кружляти обрієві обручі. І треба було подорожньому дійти до середини дня в степу, щоб почути мільйон його хмільних голосів».

Іспанець Дон Хозе Перейра полює в українському степу. Він щойно вивчив українську мову і складає вірші. Але ці вірші не влаштовують його друга, рудого сетера Родольфо, який потім не витримує і звертається до господаря: «Як вам не сором римувати "очі" і "ночі"?». Степ там палахкотить. Сонце спопеляє цього іспанця, і він перетворюється на голову крайкому: тепер це Данько Харитонович Перерва, на якого полюють куркулі. Текст написаний за всіма законами конструктивістичної геометрії, ще й у надзвичайно оригінальній формі.

Микола Бажан

Далі хочу зацитувати Миколу Бажана. Експресіоніст Бажан написав так:

На масне волосся степу

Поклав церкви свої Мазепа,

Поет,

і гетьман,

і купець;

Тоді, програвши гру одчайну,

Навчився бігати назад

Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні,

Безхвостий Буцефал

прийдешніх гетьманят.

Тут степ виведено як тріумф культури й історії та їхню поразку й катастрофу одночасно. Треба сказати, що в запорожців деякі речі були безприкладні. Наприклад, вони перші в Європі за багато десятиліть до самої Європи створили ефект незалежних гілок влади: судова, законодавча і виконавча. Та й у ХХ столітті українці показали приклад державотворення. Йдеться про анархічний експеримент Батька Махна в Гуляйполі. Анархічної держави раніше не було ніде.

Ілля Ріпин

Тепер я хочу від футуризму, конструктивізму, романтизму перейти до реалізму. Ілля Ріпин, українець, усе своє життя малював запорожців. Його остання робота називалася «Козацький гопак». Картина дуже яскрава: козаки мало не ширяють у повітрі, як у Вірського в ансамблі. Згадаймо також знамену картину «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», де степ спокійний — і раптом він вибухає реготом.

Ріпин тут зобразив усі різновиди сміху. Грізна усмішка, утробний сміх персонажа, якого він назвав Тарас Бульба, тут же поруч сміх молодецький — запорожця з усіма здоровими зубами. Тут же типова картина беззубого хихотіння. І нарешті ще один цікавий різновид сміху: ніяково посміхається Андрій Бульбенко, якому соромно і неприємно слухати цю агітку, це сороміття.

Картину експонували на міжнародних виставках. Одного разу її побачив французький поет Аполлінер, який запитав свого товариша, українського художника і скульптора Архипенка: а про що ж вони пишуть? Архипенко знав зміст листа напам’ять і розповів. Після цього Аполлінер написав свій найкращий гротеск «Відповідь запорожців турецькому султанові». У перекладі Лукаша він звучить так:

Царя небесного харцизе

Високорогий сатано

Не годимося ми в підлизи

Жери-но сам своє лайно

Воно нам в пельку не полізе

Крамарю грецький просмердівсь

Ти тюлькою на честь ісламу

І палями обгородивсь

Швидка напала твою маму

І ти в дрислинах уродивсь

Подільський кате струп’я вкрило

Тобі все тіло мов шпориш

Конячий зад свиняче рило

Побережи дурний свій гріш

На масті та святе курило

У Ріпина ще є картина «Козак у степу». У нього було своєрідне змагання з Васильківським, в обох чимало схожих сюжетів.

Сергій Васильківський

У Васильківського є картина «Чумацький Ромоданівський шлях».

Це велике панно, яке згоріло під час Другої світової війни в Полтаві. Але є і менші картини, або ескізи. Я можу сказати, що Васильківський любив барбізонців, любив Коро. У нього дуже світла, приємна палітра.

Образ степу в українському кіно

Тепер хочеться перейти до степу в кінематографії, де також були створені непересічні речі. Наприклад, фрагмент фільму «Богдан Хмельницький» Ігоря Савченка, де кобзарі розходяться, кланяються одне одному і розносять ідеї Хмельницького по всій Україні — а тлом править степ нерухомий. Містичність цієї сцени завжди мене заворожувала. Я спершу не міг зрозуміти чим, але потім вияснив: у православній літургії є момент, коли диякони перед вівтарем кілька разів кланяються один одному в ім’я Ісуса Христа. А кобзарі кланяються в ім’я неньки України.

Ще один твір, у якому теж є свого роду містицизм — це кінофільм Івана Кавалерідзе «Коліївщина». Приголомшливий фільм! Степ там зображений як щось вічне, нерухоме і метафізичне. Кавалерідзе був скульптором, для нього статика — це нормальне явище. Але коли я дивився вперше, то подумав, що це антиголлівудський фільм. Бо Голлівуд — це рух, а тут містицизм і нерухомість.

Через цей фільм кінознавці називають Кавалерідзе четвертим класиком радянського кіно, разом з Ейзенштейном, Пудовкіним і Довженком. Про це мені розповів сам Кавалерідзе. Він прийшов до музею, де я працював, щоб дізнатися, які його скульптури там зберігають. Сказав: «Минулого року мені привезли з Англії книгу, де мене назвали четвертим класиком. Це дуже приємно, але не кажіть нікому про це на студії Довженка — зацькують!».

Одного разу я бачив, як Кавалерідзе справив приголомшливе враження на американців: на кінофестивалі «Молодість» показали фільм «Коліївщина». Я прийшов подивитися його ще раз, а туди зазирнув американський режисер, вирішив глянути дві хвилинки й піти далі. Проте він абсолютно вкляк і дивився півтори години — настільки сильне враження це справляє.

У цьому фільмі є один цікавий момент. Степ населяли три етноси: українці, поляки та євреї. На ролі українців він узяв театральних акторів — засмаглих степовиків, поляків — з польського театру, який тоді існував в Україні. У них відчувався підкреслений аристократизм. А євреїв, з їхньою біблійною зовнішністю, запросив з єврейських театрів, яких в Україні тоді було досить багато.

Образ степу в українському театрі

Якщо говорити про театр, то в «Березолі» була поставлена п’єса «Містечко Ладеню» Леоніда Первомайського. Це історія про євреїв, які переселилися до колгоспу на Херсонщині з маленького, тісного штетла. П’єса показувала вихід євреїв з рабства в широкий степ, де вони могли жити інакше. Над виставою працював молодий режисер Кузьма Діхтяренко, але йому ніяк не давалася остання сцена — злива в степу, тому її поставив сам Курбас.

Також на Херсонщині працював великий єврейсько-український авангардист Марко Епштейн, який малював євреїв у степу. Причому він малював їх як щось прадавнє, первісне, архетипічне, позбавивши надмірного інтелектуалізму. Мій улюблений малюнок цього художника — «Пралі», виконаний в антично піднесеному стилі.

Також варто згадати про художників-мінімалістів Богомазова й Архипенка, які, може, і не малювали степ, але надихнулися ним, робили свої композиції на мінімалістичних засадах. У них зображення ґрунтуються не на позитивній формі, а на негативній, на інтервалі.

Олександр Богомазов

Геніальний художник і теоретик Богомазов свою теорію ритму супроводив поняттям «інтервал». Він провів шість років у херсонському степу, де на вимогу батька вчився в сільськогосподарському училищі.

Цікавий факт: під час виставки художника у Франції відвідувачі зауважили, що він малює знизу догори. Це перший в живописі та взагалі в образотворчому мистецтві ракурс знизу.

Олександр Архипенко

Архипенко — київський приятель Богомазова, у дитинстві надихався половецькими бабами, які дуже сильно на нього вплинули. Він також зробив новацію — прорізи в картинах і скульптурах, чим створив абсолютно нову стилістику. У його скульптури «Жінка розчісує волосся» формально немає обличчя, а фактично воно є у вигляді прорізу.

Архипенко — світовий геній, реформатор світової скульптури, якого називають Пікассо від скульптури. Він вплинув на Генрі Мура, на Джакометті, їх вражав його конкретний мінімалізм.

Давид Бурлюк

Давид Бурлюк був фанатичним українцем, хоч і писав російською. Його мова була перенасичена українізмами. У 1960-ті роки я листувався з Бурлюком. Він писав, що хоче зробити виставку в Україні до свого 80-річчя «в пику москалям», тому що москалі йому не відповіли. Міністерство культури УРСР відповіло, хоч і негативно, а росіяни, Третьяковська галерея — ні.

У нього є картина «Прихід весни і літа», де літо — це помаранчевий трикутник, а весна — зелений, і вони мають ніжки. Це дуже весела, яскрава картина.

Бурлюк був експресіоністом і примітивістом. Навіть коли жив в Америці, то постійно малював степ рідної Слобожанщини, у нього надзвичайно помітний степовий вимір.

Степ у творчості сучасних художників

В українцях сидить степова ментальність, від неї нікуди не дінешся. Я знаю миколаївського художника, а також херсонців, які постійно малювали степ. Це вибір окремого митця. Одеський художник Костанді ніколи не малював моря, але зображував степ і селянок.

Знаю багатьох дослідників мистецтва, які займаються степом. У Херсоні живе мій друг Володимир Ідаятов. Він досліджує херсонську ситуацію. Виявляється, що там було багато знаменитих митців: і Меєргольд, і перший абсурдист у світі — режисер Терентьєв, і Олексій Кручоних. Я вже не кажу про літературу, у ній дуже багато степового.

Ройтбурд дуже любив Одещину, малював її степ. Також Одесу страшенно любив Бунін, якому подобався український гумор.

Завершу рядками з твору мого колишнього приятеля, якого вже немає з нами, поета Миколи Мірошниченка:

«Без жодного слова, без жодного знаку».