Євген Тєрєхов (Титановий Джексон): "Найстрашнішою "дорогою життя" я б назвав відстань до іншого окопу, коли наш розвалило. Це було важко. Я б сказав, що то 700 метрів пекла"

Нині служить у 58 окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Десять років має позивний Титановий Джексон. Тепер отримав ще один – Мамина черешня.

- Коли відбулося вторгнення, деякі мужики тікали на Захід України чи за кордон. Їх почали називати "мамина черешня", адже вони, мовляв, не народжені для війни чи від неї втомилися. Ми з хлопцями з цього часто жартували, сміялися, писали про це, — пояснює. — Тому мене вже називали не лише Джексоном, а й Маминою черешнею. Так воно до мене й приклеїлося.

- Ми з тобою говоримо напередодні другої річниці повномасштабного вторгнення рф в Україну. Два роки тому ти знову повернувся на фронт навіть попри те, що у тебе після важкого поранення в тілі досі 28 уламків, а в голові стоїть титанова пластина. Як тебе взяли?

- Я на початку був у невеликій групі, яка співпрацювала з ГУР. Потім пішов до ветеранської роти Патрульної поліції – займався партизанщиною, а у Бахмуті вже працював із 58-ю бригадою. Мені сподобався їхній підхід в роботі. Звернувся до військкомату. Кажуть: "Євгене Едуардовичу, вибачаємося, але ви – профнепридатний. Навіть ваших документів вже немає". Відповідаю: "Я вже півроку бігаю по посадках, а ви говорите, що профнепридатний. Ну, добре". Знайшов вихід напряму на військову частину і першого жовтня 2022 року мобілізувався.

- Ти — один з тих, хто вважав: повномасштабний наступ буде. Звідки з’явилися такі думки?

- Ще з 2014 року було зрозуміло, що росія – це той ворог, який не зупиниться та не дасть Україні спокою. З часом напруження зростало, тому ці відчуття посилювалися. Напередодні повномасштабного нападу всередині січня я якраз прилетів з Америки. Усвідомлював: щось буде, тому треба шукати собі застосування. Мене періодично запитували, чому пішов? Міг же цього не робити. Але хто, як не ми?! У мене в сім’ї, окрім мене, ніхто не воював. Я б не хотів, щоб вони навіть сюди поглядали.

- Ти був в Америці у той час, коли та ж американська розвідка нас попереджала про плани росії щодо нападу на Україну…

- Я боявся пропустити той момент наступу. Тому дивився квитки, щоб повернутися якомога швидше.

- То там ти теж чув розмови про такі наміри росіян?

- Та! Усюди ж про це трубилося. Мене друзі з української діаспори запитували: "То нападуть чи ні?". Я відповідав: "Нападуть. Питання часу. Вони ж не будуть попереджувати: "Завтра о такій-то годині наступаємо". Все буде підло та підступно. Удар в спину". Зрештою, так воно і вийшло.

- Як для тебе почалося 24 лютого 2022-го?

- Для мене воно почалося ще 23 лютого – я вже отримував зброю. Ми тоді зустрілися з друзями, знайомими хлопцями. Це ті, хто, скажімо так, самостійно мобілізувалися. По сьогодні всі служать в різних бригадах. Молодці!

- Ти сказав, що на початку партизанив. Де саме був? На Київщині?

- На Київщині, Чернігівщині. З поліцією був у Харківській області. А потім вже – Донбас.

- Ти, як учасник подій, порівнюєш початок війни 2014 року із тим, що зараз? Окрім масштабності, чим відрізняються ці періоди?

- Я тобі відповім фразою, яку у нас часто говорять: "День прошел, число сменилось — нихера не изменилось". Скажу більше — така ситуація з 1942 року. Тому що вони мають один план – маршала Жукова: якщо не можеш перемогти головою, бери натовпом. Ось ці "м’ясні штурми" вони застосовують усюди. Я це називаю індійським потягом, тому що на тих же БТРах вони просто всипані гірками. "М’ясо", "м’ясо" і ще раз "м’ясо". Я не розумію, як солдати дозволяють, щоб з ними так вчиняли. Їх накачують чимось – якоюсь наркотою, щось підливають чи що, я не знаю. Але бачу те, що відбувається. Це жесть! Повір, немає слів, щоб описати то все. Тупо пруть натовтом на штурм. Так, у них багато людей. Думаю, пройдуть вибори, і вони ще більше мобілізують. Поки торгують своїми нафтою та газом, можуть собі дозволити такі дії. У них зарплата контрактників у штурмових підрозділах – десь близько семи тисяч доларів. Розумієш, вони можуть і десять платити! А якщо йдеться про таку цінову політику, то тим вигідно йти воювати. Тому в армію напихають людей, а потім на полі бою влаштовують "м’ясні штурми". А у нас зараз – нестача боєприпасів, незрозумілий двіж у політиці і непроста ситуація на фронті. Чомусь ніхто про це не замислюється. Тому важко. Бо доводиться їздити й благати мерів, голів військово-цивільних адміністрацій, щоб закупили дронів, зокрема FPV. Тому що в них сьогодні є велика потреба. Авдіївку вдалося так довго тримати зокрема завдяки їм. З одного мільйона доларів налупили техніки десь на 147 мільонів. Просто про це не говорять. Нам доводиться самостійно шукати метал, тому що усюди, де розбомблено, ми вже зібрали всі гайки, болти – все, що можна, щоб начинити FPV-дрони. Їздимо тепер до Дніпра, Павлограду, Селидового. Усюди нам нарубали дротів. Сидять два гавріка – розбирають підшипники (всміхається. – О.М.). І сміх, і гріх! Жартуємо між собою: ми вже, як збирачі металобрухту (посміхається. — О.М.). Доводиться це робити. Бо за цими дронами майбутнє. Коли нашу позицію штурмували, три танки, п’ять БТР, десь стільки ж МТ-ЛБ підбили саме FPV-дронами. А на техніці була ще ж і піхота. Так, їм тоді вдалося забрати два опорні пункти, але більше вони нічого не могли робити. За день ми використали 21 FPV. Ними керували молоді хлопці. Знаєш, я вважаю, що уже дуже старий для війни (Євгену 34 роки. — О.М.). Вона потребує, дійсно, молодих. Своїм неординарним мисленням та нестандартними поглядами вони досягають чималих висот. Це круто!

- Навіть іноземні інструктори звертають увагу, що наші хлопці дуже креативні та вправні.

- А цим хлопцям у 2014 році було по 10-13 років. Сьогодні ж це сформовані люди, загартовані вогнем і мечем та дуже вмотивовані. Я спостерігаю за ними і захоплююся.

- Ти говориш, що вам навіть доводиться збирати метал, шукати допомогу. Як ти бачиш, останнім часом знизилася підтримка людей?

- Звісно! Ми це бачимо по зборах. Наприклад, часто доводиться ремонтувати машини. Бо це – єдине авто, на якому ти можеш доїхати на позицію. Лише деталі для ходової коштують 62 тисячі. Десь так само ремонт. Доводиться звертатися до людей. А підтримка знизилася. Навіть за кордоном.

- Як думаєш, чому?

- Не скажу, що це втома. Не люблю розказувати про втомлених від війни. Люди зубожіли. Ти ж бачиш, які зараз ціни в магазинах. То вибір такий: або купити поїсти, або допомогти військовим.

А ще таке враження, що зникає віра у перемогу. Я вважаю, в цьому винна влада, вибач, журналісти, а також блогери та творці цих "два-три тижні" та "переможний контрнаступ". Ті всі розмови зіграли свою роль. Спочатку люди рвалися йти служити. А їм кажуть: "Буде контрнаступ. Ми тут зібрали кулак, лупитимемо". То вони думають, а нащо нам йти у військо, якщо все сформовано?! Поспостерігаємо. А коли все пройшло болісно, то розмірковують: "Точно не піду. Я ще жити хочу!". А я не хочу?! Мене доньки не бачать, ростуть без мене. Теж важко це все дається. Але хто, як не ми?! Ті, хто знають війну не за розповідями. Крім того, вважаю, що ми – старші маємо стримувати запал молодих. Це теж дуже важливо. Дивись, Павлоград не так далеко від Донецька. Мої батьки під постійним ударом. Тому я тут.

- Ти сьогодні якраз на Донецькому напрямку. Тут складна ситуація. Як би ти її назвав, описав?

- Росіяни користуються тим, що відбувається на міжнародному рівні. От Америка не дає зброї. Європа витискає. Подивись, що робиться на кордоні з Польшею. І ти розумієш, що там є російський слід. Це сто відсотків! Бо навіть з постачанням військової допомоги через то проблеми. Це суттєво відображається на фронті. А росіяни пруть "м’ясними штурмами". Плюс рівень їхнього забезпечення. У них більше снарядів, КАБів і так далі. Авдіївку можна було втримати. Але ж не за умов, коли на день "приходило" по 120 КАБів. Ти уяви, що це таке! Мені одного КАБу вистачило, щоб я місяць капався і ще стільки ж відходив від цих крапельниць. При тому, що є й інші поранення.

- Справді, часто говорять про те, що росіяни користуються тим, що нам не вистачає зброї та боєприпасів, через що ми й змушені були вийти з Авдіївки…

- Знаєш, у нас є незламні міста. Авдіївка – одне з них. Так само хочуть Куп’янськ, Кремінну, Роботине, Кринки і так далі. Усюди намагаються бити – по всій лінії фронту. Причому авіацією та "м’ясними штурмами".

- Наша авіація має поповнитися F-16. Вони можуть змінити ситуацію на фронті?

- Дійсно, F-16 додадуть плюсів. Але ти дай хоч сто літаків, потрібні боєприпаси. От у мене є питання: чому ми не можемо виготовляти блукаючі КАБи? У нас для цього є заводи. Чому досі цього не зробили – не можу сказати. Плюс, мені стало відомо, що у нас на складах є заборонені Міжнародною конвенцією розривні снаряди, які запускаються з літаків. Вони розпускають газ, а потім підриваються. Наші цим не користуються. Тобто росія може порушувати усі конвенції, а ми маємо їх дотримувати. Це війна! Як не крути, тут всі методи підходять.

- Росіяни й цивільні міста ракетами обстрілюють. Їм нічого не заважає цілити у житлові будинки.

- Ти ж бачиш, там, де вони не можуть взяти "м’ясними штурмами", все просто рівняють із землею. Це реально пекло! Якщо воно існує, то має саме такий вигляд

- Мені зараз згадалися фотографії зруйнованого Бахмуту…

- Так от! Те саме із Авдіївкою. А ти дивишся на тих ждунів "русского мира", і не розумієш. Чесно, це жесть! Вони самі ж на себе кличуть біду. Навіщо?! Війна йде 10 років, то люди б могли вже допетрати, що і як. Я їх не можу зрозуміти. Але воюю, щоб це не довелося робити моїм дітям, щоб вони більше не бачили того всього. Знаєш, коли старша донька у перший день виїжджала із Павлограда, я не жив, а існував. Тому що дорогою росіяни постійно обстрілювали. Мені дуже шкода, що вона все це побачила. Бо я максимально намагався робити так, щоб вона не чула про це все й не знала. А тепер мені молодша донька телефонує і каже: "Тату, а де ти є? На роботі? Ти в ЗСУ? На війні?". А у тебе просто сльози градом, тому що у чотири роки дитина знає слово війна. Вона дуже швидко подорослішала. У неї немає дитинства. Від цього дуже боляче. Тому я тут.

- Як уберігати дітей від інформації про твою роботу?

- Я намагаюся, щоб вони були подалі від фронту – на Заході України. Знаєш, я якось приїжджав, і якраз була тривога. Донька питає: "А де ракети летять?". У Харкові. І вона так емоційно переймається: "Там же люди!". Це дуже важко сприймати. Я не знаю, чим я можу допомогти, окрім як захищати, воювати та вибивати ту навалу з нашої країни, щоб міг відвезти її на море й сказати: "Донечко, все закінчилося!"

- В одному з інтерв’ю ти сказав, що незважаючи на поранення та їхні наслідки, все одно фізично залишаєшся стійкішим, аніж морально. Чому?

- Я тобі чесно скажу: морально я вже вигорів. Бачу по собі, що дуже втомився. Фізично теж є питання – грижа, голова і так далі. Все дає про себе знати. А морально важко... Я бачу, чого нам не вистачає. Тих же FPV-дронів. Як я казав, треба десь діставати, крутити, збирати. Десять років війни, а у нас все не влаштовано. Повномасштабка – два роки, а тільки зараз президент заговорив про РЕБи.

Важко… Важко Авдіївка мені далася. Тому що загинули 14 тих, кого я знав, а семеро вважаються зниклими безвісти. На жаль, за час війни у мене загинуло дуже багато знайомих. Друзі дитинства в один день на двох напрямках. Правда, були й ті, хто втік з країни.

- Ти ж з ними не спілкуєшся?

- Не спілкуюся. Реально все змінилося. Війна внесла у життя свої корективи. У батьків теж розійшлися думки з багатьма через різне сприйняття війни, навіть із кумами.

- Ти не очікував, що ці твої знайомі можуть втекти у разі нападу?

- Від більшості не очікував. Вони навіть намагалися готуватися – ходили до тиру, купували собі гвинтівки. Крутий Рембо – це ж модно! (посміхається. — О.М.). А в перший день нападу він відправляє дружину іншою машиною, бере дитину на руки та їде, як батько-одинак. Уяви! Ти дивишся на це все й просто не розумієш! Я не витримав і одному сказав: "Сюди не вертайся, а то у мене три нагородні пістолети".

- А він?

- Посміявся. Але я думаю, він і не повернеться.

- Якби була можливість, що б ти зараз сказав тим чоловікам, хто втік за кордон? Чи вже немає сенсу щось говорити?

- Немає сенсу. Я вважаю цю їхню дію зрадою. А якщо людина одного разу зрадила, зробить це знову.

- Від таких можна отримати ножа в спину або кулю в потилицю.

- Зазвичай саме так і відбувається.

- Хотіла тебе, як військового з досвідом, попросити порадити, як долати страх на війні? Очевидно, він є у всіх, це природно. Але як ним керувати?

- Навіть у мене є страх. Це, справді, нормально. Але я така людина по життю: бачу ціль – не бачу перешкод. Тому крізь свій страх іду напряму з думкою: Якщо що, то така моя доля.

- Фаталізм?

- Певне, так. Розумієш, страх ще перемішується з адреналіном, то у тебе можуть німіти руки та ноги. Вони стають просто ватними. Не можеш рухатися. Це все є. Буває, викуриш цигарку – попустило, а буває, що тримає. По-різному. Я ще концентруюся на фото доньок та іграшці старшої, які у мене завжди з собою в броніку. Я дивлюся і повторюю собі, заради чого те все роблю.

- А яка іграшка?

- Маленький лось.

- Згадай, будь ласка, найстрашніший момент за час повномасштабної війни.

- Це крайній раз, коли нас контузило. Кремінський ліс: зайшов з ногами – вийшов без. Урожайне, коли зранку пішов до туалету, зняв каску, бронік, а в сусідню будівлю прилетів КАБ. Тоді пообіді 120-та міна прямо в окоп. Мене відкинуло. У старшого побратима – забій другого ступеня, у мене – третього. Найстрашнішою "дорогою життя" я б назвав відстань до іншого окопу, коли наш розвалило. Це було важко. Я б сказав, що то 700 метрів пекла. У тебе змішаний страх із адреналіном, і ти не можеш ні руку нормально підняти, ні ногу. Тобі, окрім того, щоб бігти під обстрілом, треба тягнути рюкзак з БК та автомат. А у тебе все тіло ватне. І ти думаєш, що вже не можеш, що все. Знаєш, як кажуть: Помер Трохим, і хєр з ним. То я думав: все! Але ні (посміхається. — О.М.). Певне, сильні молитви батьків. А ввечері ще був фосфор та "запальнички". Все, що можна було, отримали (всміхається. — О.М.).

- Що за "запальнички"?

- Це такі Гради. Якщо поряд з тобою "лягає", забирає кисень та робить опіки на легенях. Така штука не дуже (всміхається. — О.М.).

- Ти страшні речі розказуєш із посмішкою.

- Згадую вже зі сміхом. А тоді було не до сміху.

- Що було далі?

- Ми самостійно вийшли. Того дня находили пішки майже 27 кілометрів. Така робота.

- Потім лікування?

- Прокапалась і знов фіалка розцвіла (всміхається. — О.М.). Знаєш, ціна моєї країни – це ті уламки, які досі в мені "живуть".

- А що взагалі найчастіше згадуєш?

- Знайомства з людьми. Із веселого — у Кремінському лісі був у нас дід Гриня, 58 років. Його донька живе в Арабських Еміратах. Зять – араб. На початку повномасштабної війни він пропонував 20 тисяч доларів, щоб той віддав їх до військкомату та прилетів няньчити онуків. Дід відповідає: "Я тут народився. Якщо судилося, тут і загину". От на фронті. Коли ми приходили, у нього завжди була ковбаса, але не було хліба. Весь час нас пригощав. Так і повелося, що у нього позивний – Гриня-ковбаса (посміхається. — О.М.). Якось ми вийшли на бойові, тоді прийшли на пост, а він вже помився, побрився, то ми його спочатку навіть не впізнали, бо звикли до іншого вигляду в окопах. Але такий кадр! Що тобі сказати?! Ще молодим дасть фору.

- Це із приємного. Є ж і важкі спогади…

- Я в Бучі побачив вигорівшу сім’ю. Собаки та коти розтягували м’ясо. І той запах з цією картиною… Під горло підступало. Мене тоді до тями привели батьки. Бо до того це була остання крапля, яка мене морально розірвала… Але продовжуємо робити свою роботу. Бо є розуміння, заради чого та кого це все.

- Що ти тоді подумав про росіян, які це зробили?

- Що про них взагалі можна думати, коли вони вдерлися до тебе в хату – в твою країну?! Нормальних слів уже просто немає. Москалі усі однакові. Не можна їх розділяти. Я в Бучі познайомився з дівчинкою. Наступного дня приїхав ще – привіз кіндери. Вона бере один і каже: "Мені тато завжди їх привозить!". А ти розумієш, що тато більше не приїде, бо його вже немає – застрелили прямо біля квартири. Мама встигла заховати дівчинку, тож вона не знає, що він загинув…

- Знаєш, для мене більшість українців – це про емпатію, а всі росіяни – то про жорстокість.

- Поки світ не усвідомить, що ця жорстокість існує, у нас не буде ні перемоги, ні миру. Всі ж прекрасно розуміють, що після України наступною буде Європа. Мені б хотілося побачити, як воюватимуть поляки. Мені здається, вони від війни тікатимуть.

- Але ж дуже хочеться, щоб ця війна вже закінчилася нашою перемогою.

- А у нас немає іншого виходу! Ми захищаємо свій дім. Я хочу продовжувати вільно говорити чи писати, щоб це було не під диктування. Усі розуміють, що комуністичний режим — це гнила нав’язана система. А росія є наслідницею Радянського Союзу.

- Я з твоїх слів зрозуміла, що в гарних росіян ти не віриш.

- Ні, не вірю, не вірив та не віритиму. Раніше завжди, коли прилітав за кордон, у мене був повний комплект футболок із написами, які їх дратують. І дуже хотів, щоб вони мене зачіпали (посміхається. — О.М.).

А загалом я тобі так скажу: у мене немає віри у швидку перемогу. Вона такою не буде. Нам ще з цим усім жити – ого-го. Але дуже хочеться, щоб закінчилися бойові дії. Ми платимо дуже важку ціну.

- Думаєш, затягнеться на роки?

- Думаю, так. Навіть якщо завтра припинять стріляти, у нас стільки замінованих територій, що відлуння війни буде ще довго. Мій прогноз такий: якщо не зараз на виборах, то трохи пізніше влада в росії зміниться, бо той дід-маразматик майже все, тоді вони відмотуватимуть назад, обіцятимуть виплатити репарації і так далі. Це затягнеться на роки, але потім вони знову зберуть цей кулак, щоб на нас напасти. У них же в методичці це прописано.

- Справді, навіть після перемоги ми весь час маємо бути готові до їхнього повторного нападу.

- Сто відсотків! Готуватися і готуватися, щоб не було повтору. Бо якщо буде ще одна така війна, ми можемо не витримати…

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Євгеном Тєрєховим